Українська література
5 клас
Ішли мовчки.
Сашко Ци́ган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри. У лісі тихо було, хоч мак сій. Вони ледве розшукали курі́нь.
Журавель м’явся, переступав з ноги́ на но́гу. Йому не хотілося розлучатися з друзями.
— А може… може, давайте гриби пошукаємо, — несміливо запропонував він.
І гайнули хлопці по гриби.
Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися. Грибів у кожного було — повні торби.
— Що з ними робити? — зниза́в плечима Сашко, коли підійшли до куреня́.
— Може, хай Журавель додому забере? — сказав Марусик.
— Ні! Ні! — замахав руками Журавель.
— Я і свої вам залишу́, бо відразу ж зрозуміють, де я був. І вас почнуть шукати в лісі.
— О! Правильно! Розумно! — похвалив його Сашко Ци́ган. — У тебе іноді каструлька варить.
— Іди! — повторив Сашко. — А то стемніє, само́му бо́язко буде йти.
— Ви ж тут обережніше… З вовка́ми й ведмедями не заводьтеся, — пожартував на прощання Журавель.
Після того як він пішов, хлопці деякий час мовчали, потім Ци́ган сказав:
— Хай!.. Хай вони тепер ділять ту машину… хоч пилкою ріжуть. Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.
— І я, — вже зовсім щиро підхопив Марусик.
У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і — не встиг озирнутися — хоч в око стрель.
Сашко хотів запалити вогнище, але Марусик га́ряче запротестував:
— Ні! Ні! Ще страшніше буде. Загорнувшись у ковдри, вони лежали в цілковитій темряві, чекаючи сну. Але сон не приходив. Ци́ган не міг би сказати, скільки минуло часу. Аж раптом…
Почулися кроки. Блимнуло світло ліхтарика. І… У курі́нь хтось зазирнув.
— А-а, давні знайомі! Привіт! Здоровенькі були!
Сашкові перехопило подих, наче хтось холодними пальцями стиснув горло. То був незнайомець…
— Ну, як? Тепер переконалися?.. Тож-то…
«Ні! Ні! Не хочу! Досить із мене…» — подумки вигукнув Ци́ган.
Але незнайомець почув його.
— Ну, це вже твоя справа. Не хочеш — не треба… Можна й скасувати. Ну, спи, спи! Тільки не забудь зранку передати чарівни́й талісман іншому…
Світло ліхтарика погасло. Незнайомець зник.
Сашко наче полетів у чорну безодню. І відразу прокинувся. Не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курі́нь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього. «Ні, мабуть, таки сон», — вирішив він.
Хлопець виліз із куреня́. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи́ уявлялися тепер просто дивними та сміхотворними.
Прокинувся й Марусик. З куреня́ вистромилася його заспана, скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.
— Привіт! Здоровенькі були! — весело вигукнув Сашко. — Вилазь. Снідати будемо. Він уже розпалював вогнище. Ніде́ так смачно не їсться, як ранком у лісі. Хлопці навернули трохи не пів торби харчів (Вс. Нестайко).