Українська мова

7 клас

Аудіювання

Дивлячись у бік сіне́й, Іван раптом завмер із роззявленим ротом, бо звідти показалася чорнява вродлива дівчина років сімнадцяти, яка, не помітивши парубка, потягнулася, підняла тендітні руки до неба і, примружившись, солодко проказала:

— Сонечко, сонечко…

— Окса-анко! — гукнула тітка Віра. — Підійди на хвильку!

Дівчина здригнулася, метнувши погляд у бік, звідки долинув голос. Помітивши незнайомого молодого козака, вона затулила руками лице й чкурнула до сіне́й.

— Оксано! Іди сюди, тобі кажу! — і, звертаючись до Івана, додала: — Оксана – дочка́ моя.

Хлопець підвівся і в якомусь ще не звіданому хвилюванні почав обсмикувати одяг, пояс, зброю.

Дівчина вийшла і, схиливши голову та ховаючи очі, підійшла до матері, немов не помічаючи хлопця. Тітка Віра підвелася, показала на нього рукою:

— Знайомся, це Іван. Він тут жив до нас…

— Ой, так ви живі! — зраділа дівчина. — А як вам вдалося вижити?

Іван скупо розповів свою історію, не вдаючись до подробиць. Але й вона та́к вразила слухачок, що обидві дивилися на опові́дача, як на казкову істоту.

— Ну, ось.. — проказав він, — і я тут.

Тітка Віра спохватилася:

— Синку, ти ж із дороги! Мабуть, їсти хочеш? Оксано, мерщій неси молока глечик і паляницю, поки борщ звариться. Ти, хлопче, перекуси трохи, а як чоловік із сина́ми повернуться з поля, то й повечеряємо. Гаразд?

Іван обдарував її усмі́шкою, яка немов засліпила очі Оксані. Дівчина побігла в льох по молоко. Там трохи віддихалася і, склавши руки на грудях, благально промовила:

— Господи, який же гарний! Зроби так, щоб він нікуди не їхав!

Отямившись, налила в глечик вранішнього молока і прожогом вибігла з льоху. У хаті відрізала добрий окраєць ще гарячої паляниці, що царювала на столі посеред світлиці, перевела дух і, набравши незалежного вигляду, вийшла з хати.

Іван сором’язливо взяв із рук дівчини глечик із хлібом. Подякувавши, сів на колоду, відкусив шматок хліба, запив холодним молоком. Смакувало неймовірно! Ця проста пожива відновлювала сили й додавала чудового настрою.

Їв, а думки роїлися навколо Оксани. Її струнка постать, карі очі з грайливими вогниками, таємничість і нерозгаданість — усе це діяло настільки запаморочливо, що закувало йому язика, наче кайданами. Так і сидів мовчки, жуючи хліб.

Перегодом із вулиці почулися голоси та скрегіт коліс. До двору ввійшли два хлопці років чотирнадцяти й п’ятнадцяти, відчинили ворота — заїхав віз, запряжений вороним конем. Збоку, тримаючи ві́жки, ішов невисокий чорнявий чоловік. У нього були широкі розвинені плечі, перебитий ніс, жваві карі очі й чорні вуса.

Чоловік, помітивши гостя, зупинив коня, кинув віжки одному з хлопців і статечно підійшов до незнайомця.

— Добрий вечір, хазяїне, — першим уклонився Іван, виявляючи повагу й смиренність.

— Добри́вечір і тобі, хлопче! Якими шляхами до нас?

Іван коротко розповів про себе, й обличчя чоловіка засвітилося:

— Он як! – обняв хлопця, потиснув руку. — Це ж радість велика, що хоч ти повернувся! Ходімо до госпо́ди та будемо вечеряти.

За пів години всі сиділи у світлиці за великим столом, на якому, паруючи, стояв горщик із борщем. Поруч лежала розкраяна паляниця.

Перед кожним господиня поставила глибоку гли́няну миску, розмальовану чудни́м орнаментом, поклала дерев’яну ложку, а потім ополоником понасипала борщу.

Усі підвелися, обернулися до образі́в. Господар голосно прочитав «Отче наш». Перехрестившись, сіли вечеряти.

Пампушки́ гостро пахли часником та збуджували апетит. Хто хотів, умочав їх у полу́мисок з олією. Сметани під час Великого посту не було, як і м’яса в борщі, він був із суше́ними грибами.

Який же то був борщ! Майже десять років поневірянь на чужині́ Іван і близько не куштував чогось схожого. Траплялися досить смачні страви, але такого чудового поєднання смаків не було ні в чому. Іван, примружуючись, смакував чимось надприродним.

Господиня помітила й, утішено усміхаючись, запитала:

— Що, Іване, смачний борщ?

— Мг-м, — тільки й спромігся той.

— Так бери ж іще пампушку, смачніше буде.

Іван узяв свіжу пампушку, відкусив та заїв доброю ложкою борщу. Було надзвичайно смачно!

Господар і сини мовчки молотили ложка́ми, бо таки добряче напрацювалися і зголодніли.

Спорожнивши миски, усі підвелися, господар прочитав молитву подяки за хліб насущний.

«Нарешті вдома…», — усвідомив Іван (за Олександром Зубченком).