Еліна Заржицька. Легенди про козаків. – Харків: Юнісофт, 2016. – 64 с.: іл – (Серія «Читаю сам»).
Еліна Заржицька. Як козак у морського царя служив. - Харків: Юнісофт, 2016. - 64 с.:іл. - (Серія "Читаю сам")


Так називаються книги дніпропетровської дитячої письменниці, члена НСПУ Еліни Заржицької, які вийшли в світ 2016 року в серії «Чи-таю сам» у харківському видавництві «Талант». Чудова назва серії! А прочитавши книжки і намилувавшись самобутніми, просто живими ма-люнками художниці Олени Железняк і майстерною поліграфією, розу-мієш, що ці витвори видавництва, письменниці і художниці повинні за-йняти достойне місце в скарбничках українського мистецтва.
Книга «Легенди про козаків» вміщує шість пригодницьких опові-док «Бронзовий, срібний, золотий», «Як з’явилася червона калина», «Про жадібного парубка», «Про козачку Ганну, її дітей та святого Ми-колая», «Про Стешу – чорнооку козачку», «Легенда про трьох братів».
Книга «Як козак у морського царя служив» вміщує п’ять мудрих та по-народному простих, веселих та журливих, істинних та вигаданих казок і легенд: «Як козак у морського царя служив», «Про рибалку та русалку», «Сонячний чоловічок», «Про музиканта Звенигора», «Як ко-зак пихатого пана провчив».
Підкупає зі смаком продумана композиція книг: майже на кожній сторінці – питання для маленьких і дорослих читачів за змістом опові-дань та обов’язкові виноски-роз’яснення будь-яких історичних подій і рідкісних українських слів. А чи запам’ятали читачі в оповідці «Як з’явилася червона калина» хто допомагав ворону з вороною збирати на-мистини? Автор дає підказку: треба вибрати одну з чотирьох відповідей – Мати Земля, Кулик, Вода чи Зоряні сестри. А чи знають читачі, де розташовані Нові Кодаки м. Дніпра, про які розповідає «Легенда про трьох братів»? Тож читайте цю оповідку! А чи знаєте, любі друзі, в які ігри грали юнаки та дівчата в давнину («Про Стешу – чорнооку козач-ку»)? Тут і «цурки-палки», і «піжмурки», і «сліпого Івана», і «попиха-ча»! А в легенді «Як козак у морського царя служив» – цікавинки про містечко Таромське, що на правому березі Дніпра (тоді – Таранський Ріг), де в глибинах Великої ріки молодий козак отримав від морського царя печатку, золотий черевик та срібну чарку. А чи всі Дніпрові пороги можете перелічити? Казка «Про рибалку та русалку» дає відповідь на це питання – їх було дев’ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвоне-цький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний. До сих пір вони зберігають таємниці козацьких історій про битви, перемо-ги, кохання… Тож читайте і будьте знаттєлюбними!
Е. Заржицькій притаманні тяжіння до самобутності, до свого по-черку, шукання свіжих творчих засобів, але автор обов’язково доскіпа-ється до історичної правди, навіть у фантастичних оповідях. Цікаві зміст, українські прислів’я та приказки роздмухують допитливість і юних читачів, і старшого покоління. Наприклад: «Історію цю розповів мені дід Пилип. Як розказав, то захрип» («Бронзовий, срібний, золо-тий»); «Невелика справа народитися багатим і вродливим, краще наро-дитися щасливим» («Про жадібного парубка»); «Чи правда воно, чи брехня – не відаю. За що купив, за те й продаю» («Як козак пихатого пана провчив»); «І я на тому весіллі був. Юшку дірявою ложкою їв та горілку дірявою чаркою пив. Ой, і веселий же потім був!» («Про музи-канта Звенигора»). А пригодницька оповідка «Сонячний чоловічок» вза-галі закінчується оригінальними афоризмами: «Тут тобі і казочці кінець – пішли баби у танець, за ними дід шкультигає, голосно промовляє: „Ді-ло йде до кінця, до весільного вінця. А ти, друже, Богу молись, а сам трудись, бо наша казочка скінчилася – справа завершилася“».
Опісля вдумливого прочитання цих легенд відчувається патріоти-чний подих історії країни, де ми живемо, з’являються почуття єднання з корінням праотців і гордості за наш волелюбний народ, що буде жити вічно!
Поліграфічно-видавничий дім «Талант» (м. Харків) повинен про-цвітати й надалі, випускаючи в світ такі книги, як «Легенди про козаків» та «Як козак у морського царя служив» дніпропетровської дитячої письменниці Еліни Заржицької.
Тож успіху вам і Божої ласки!


Олена Швець-Васіна,
член Конгресу літераторів України



Сказання з Дніпра-Славути

Еліна Заржицька. Легенди про козаків. – Харків: Юнісофт, 2016. – 64 с.: іл – (Серія «Читаю сам»).

Еліна Заржицька. Як козак у морського царя служив. - Харків: Юнісофт, 2016. - 64 с.:іл. - (Серія "Читаю сам")

Коли взятися креслити карту фольклору України, то не буде великою проблемою змалювати чільні сюжети та типи героїв для таких куточків, як Полісся, Полтавщина, Київщина, Поділ, Волинь, Галичина, Карпати чи й Крим – а на місці Придніпров’я, і конкретно – корінних земель Війська Низового Запорозького (нині – Дніпропетровська і Запорізька області), – буде біла пляма. Це переважно стосується такого надважливого шару фольклору, як казки. Ба й справді, якщо перекази та думи (які передусім стосуються доби Козаччини) даного регіону ще можливо віднайти у профільних виданнях, то з народними казками ситуація виглядає геть не обнадійливою. Не сказати, щоби Придніпров’я зовсім не знало власних казок або легенд – ідеться про те, що цей масив наративів майже невідомий поза вузьким колом фахівців-етнографів. Ну і вже годі казати, що сучасні наші дітлахи знайомі хіба що – у кращому випадку! – з такими героями українських казок, як Котигорошко або Вовк та Пес із відомого мультфільму, та й усе.

Заповнити цю білу пляму наважилася Еліна Заржицька – не фаховий етнограф, але дитяча письменниця, знана зокрема низкою дотепних і повчальних книжок про пригоди китеняти Тимка та його друзів – мешканців морських обширів. Її книги «Як козак морському царю служив» і «Легенди про козаків» являють собою оберемок творів для малечі (гм... утім – не лише!), стилізованих під народні українські казки, легенди і перекази. Крім специфічної стилістики (а власне – стилізації, втім, геть не надмірної), твори мають той спільний знаменник, що написані на суто місцевому, придніпровському матеріалі, мають прив’язку до давніх козацьких поселень довкола сучасного міста Дніпро. Дія відбувається на місцевих теренах: острів Монастирський, Таранський Ріг (нині – Таромське), Старі Кодаки, Самара (ще відома як Новомосковськ) тощо. Герої – також переважно наші земляки, що мешкали на цих самих землях у певний легендарний, казковий час (а доба Козаччини – то є в народній уяві саме такий, міфічний пра-час; оте «за давніх-давен», «Коли вже те в Бога й діялось» тощо). Такий підхід до хронотопу не випадковий: адже саме він дозволяє створити відчуття цілісності спільноти, її тяглості у часі й просторі, водночас офарблюючи події «золотом слави», надаючи їм значущості та величі. Простіше кажучи: сирітка Орися («Сонячний чоловічок»), рибалки Василько («Про рибалку та русалку») й Іван («Про жадібного парубка»), козачка Ганна та її діти («Про козачку Ганну, її дітей та святого Миколая»), Стеша («Про Стешу – чорнооку козачку») тощо – наші пращури, люди нашого кола, однієї з нами спільноти, а їхні постаті та пригоди – актуальні приклади для наслідування чи НЕ наслідування.

Втім, дидактика цих творів – не глупо-моралістична, як було заведено за доби сентименталізму (і як водилося згодом у дитячій літературі у різні періоди). Завдяки стилізації виховний ефект реалізується тут так само, як у всякому порядному фольклорі: непрямо, ненав’язливо, виключно через ступінь емпатії (співчуття) до персонажа. Відповідь на питання «чого навчають ці казки?» принаймні стосовно деяких творів залежатиме винятково від самого читача; тут немає залізобетонного мораліте, але, на щастя, авторка далека і від морального релятивізму, дуже модного за доби постмодерну і почасти характерного для найархаїчніших взірців фольклору і епосу. Просто варто пам’ятати: твір не може дати більше, ніж читач сам у змозі взяти.

Розгляньмо для прикладу казку «Бронзовий, срібний, золотий». Головний герой, козачий син Юрко, отримує від померлого батька чарівний дарунок: бронзовий, срібний і золотий пальці замість живих; бронзовий дає змогу створювати з нічого міст над протокою, срібний – викликати корабель, а золотий – прудкого золотого коня. Ці чарівні властивості стають дуже у пригоді на Січі, куди Юрко і вирушає. Будучи двічі захопленим у полон, Юрко замість того, аби йти на службу ворогам, відстрілює собі бронзовий і срібний пальці, а третій раз, не маючи змоги позбавитися золотого пальця, вдає покору і заводить усе вороже військо до безодні. Тут ми маємо чіткі міфопоетичні мотиви: культ пращурів (Юрко проводить ніч на могилі батька); випробування (відсікання пальців) і, нарешті, самопожертва, яка переводить героя до потойбічного регістру буття, робить йогосвоєрідним духом-захисником («Чи загинув Юрко, чи ні, – не знаю. Казали люди, що врятував його золотий коник. Тільки відтоді приїздить він до тих, хто у велику скруту потрапив, кому допомога конче потрібна. Гомонять, не єдиний раз він гетьману Хмелю допомагав, коли той військо збирав, аби свободу Украйні здобути»). Втім, яка тут мораль? Хіба що змальований воїнський поведінський модус (нагадаємо, що метал у міфопоетичній традиції є ознакою саме специфічної воїнської культури), згідно якого справжній воїн мусить являти незламну («металеву»!) стійкість, вірність спільноті та зневагу до болю й смерті. Винагородою тут є – навіть не слава, а «лише» можливість стати отим духом-охоронцем, приєднатися до потойбічного війська (тут так і проситься паралель із новітнім міфом про «Небесну Сотню»). Що ж – як казав інший епічний герой, «взявся когось рятувати – то рятуй, а не думай про те, як при цьому виглядаєш».

Взагалі, у творах повно міфопоетичних маркерів: Сонячний чоловічок з однойменної казки, який є провідником між світом померлих (Небом) і нашим світом; русалка, що обертає на камінь жадібного юнака (тут впадає в очі паралель із «Тим-що-сидить-у-Скелі» з «Лісової пісні»); прикликання померлих (власне, оживлення) за допомоги музики («Про молодого музику Звенигора», варіація на тему Орфея й Еврідіки); Ніч, Сніг і Вогонь з «Легенди про трьох братів», утіленні у людських подобах (які, при тому, не є якимись божествами, а простими смертними, за якими побивається їхня матір) тощо. Ці казки досить міцно вбудовані у міфопоетичний світогляд, за яким – і це, мабуть, єдина непохитна мораль – за кожну негідну справу чекає страшна розплата, за кожен гідний (і при тому щирий) прояв – винагорода.

Але, окрім справедливості, для цих казок актуальна тема милосердя. Так, у казці «Про жадібного юнака» героїв, що проходять випробування, насправді двоє: власне юнак Іван та його нещасна мати Пилипиха. За сюжетом, рибалка Іван упіймав у сіті русалку, і, будучи заклопотаним питанням, як би не робити, а дістати десь «легких грошей», вирішив спочатку доставити її у діжці місцевому пану в надії, що той щедро заплатить за таку дивовижу, проте бранка вмовляє парубка відпустити її в обмін на частку скарбів із казни старшого водяника Дніпрового, на що Іван радо пристає, от лише не відпускає русалку, аж поки не дістається скарбниці (для цікавих: розташована на північному узбережжі Монастирського острову, щасти у пошуках!). Русалка попереджає чесно: не встигнеш забратися звідти до перших півнів – залишишся там назавжди, перетворишся на кам’яну брилу. Про те саме попереджають і річкові мешканці: рак та чайка, за що отримують від юнака відповідно копняка та пожбурений камінь. Звичайно, Іван так захопився обкраданням скарбниці, що проґавив дедлайн і обернувся на камінь (ну, це власне широко відомий фольклорний сюжет, від варіацій казок про Алі-Бабу до, наприклад, шотландської легенди «Джек і русалка»). Тут і починається найцікавіше: стара Пилипиха, матір нефортунного шукача скарбів, дізнається, що трапилося з Іваном, і намагається його врятувати, де їй на поміч приходять нагло скривджені ним рак і чайка. Спитаєте: чому? Слово героїні:

«-Вибач, пташечко, сина мого нерозумного за те, що тебе понівечив, доброю порадою знехтував. Тільки чує серце материнське, що потрапив він у біду. Допоможи мені його знайти, а я перед тобою його провину спокутую», ну і ще вона допомогла ракові дістатися води. (Гм, дивно, як у такої чуйної жінки міг виховатися такий недоладний синок). Милосердя – за милосердя. Тварини поводяться більш людяно, ніж людина. А взагалі цей епізод до болю нагадує сюжет із фінського епосу «Калевала», де так само матір героя Лемінкяйнена подорожує до світу померлих і намагається повернути до життя свого непутящого сина. Та знову ж: яка тут мораль? Справедливим бути легко, милосердним – важче? Зажерливість і жага легкої наживи призводить до лиха? Материнська любов перемагає смерть? Хай кожен розважить сам.

Окремо варто сказати про мотив випробування, характерний для низки казок. Так, у казці «Про рибалку та русалку» головний герой, закоханий у русалку, щоби повернути її до світу людей, має три роки носити персня, що спричиняє йому буквально пекельний, невгамовний біль, а якщо зніме – змарнує шанс урятувати кохану (це нагадує інверсію відповідної казки Андерсена, де саме русалонька мала пройти випробування). Треба гадати, основний меседж тут далекий від вульгарного «все має свою ціну», тут радше може йтися про перевірку героя на гідність, спробу довести, чи справжній він герой, чи справжні його почуття.

Чи взяти казку «Як козак морському царю служив». Головний герой, молодий запорозький козак, опиняється на службі у царя Чорного моря (це такий собі місцевий володар русалок, водяників, тритонів, різного морського гаддя і взагалі дядько Чорномор) у якості головного військового інструктора і заразом – фельдмаршала морського війська. Козак провів у підводному царстві три роки, а у світі людей минуло аж тридцять, і коли термін його служби скінчився, то виявилося, що його матір уже при смерті, а молода наречена уже геть не молода і вже на нього і не чекає. Це також досить відомий мотив, особливо розповсюджений у кельтській традиції, але тут ситуація суттєво відрізняється: адже за вірну службу козак отримує від морського царя ліки для матері та чарівну хустину, щоб повернути юність, для нареченої. Треба також зазначити, що козак зголосився на ту службу не через любов до пригод і не задля винагороди, а щоби морський цар пропустив козацьке військо через свої володіння. Мене ж особливо у цій казці потішили гармати, що стріляють морськими їжаками, та одноокий краб-ветеран, який шкутильгав за військом.

Також у низці казок присутній мотив принципової нижчості людської влади порівняно із силами природи, ідея вищих сил, незбагненних і непідвладних, які жорстоко карають усякого, хто замірився поставити їх собі на службу: Сонячний чоловічок спопеляє жорстокого пана, що збиткувався з сирітки Орисі, жадібний Іван обертається на камінь у скарбниці водяників, а комарі, ведмеді, «і лиси, і зайці, і білки, кого тільки нема» (тут так і кортить додати: «вовки, дикі кабани, злюки-бобри, гадюки та інші лагідні болотні мешканці», хай авторка мені пробачить!) – переслідують пана, якому закортіло закріпачити не лише людей, які мешкають на його землях, а й тварин, птахів і навіть комах, допоки той не «набрався розуму через задню браму» і «того ж таки дня усіх селян звільнив, гроші бідним пороздавав, а сам до Англії подався. У них, англійців, усюди лад, ні комахи, ні звірі, ні птахи не розмовляють; хіба що папуги у цирку» («Як козак пихатого пана провчив»).

Елементи народної космогонії (де, що і звідкіля на світі взялося) подибуємо у казці «Як з’явилася червона калина». Звідти ми дізнаємося, чому ворони кажуть «Кра! Кра!», чому в кулика очі, дзьоб і лапи червоні, звідки у снігура червона грудка, і, нарешті, чому калина червона і така корисна. Цікаво, що головними героями тут, окрім тварин, є Матір-Земля, Батько-Небо та їхні родичі Зоряні сестри, Вогонь і Вода. Це типовий для казок відгомін стародавніх вірувань, а проте нема змоги твердити, що він у чомусь суперечить традиційному українському світоглядові та світовідчуттю.

Зрештою, про кожну казку чи легенду з цих збірок можна розмовляти окремо і ґрунтовно, але навіщо – книги, як відомо, треба читати! Тож нині я лише наважуся запросити шановного читача до світу, де буденне сусідить із чарівним, де мужні й кмітливі козаки-характерники змагаються із всевладною долею, де щира і добра душа може сподіватися дістати допомогу там, де вже нема жодної ради та надії, де по берегах Дніпра-Славути співають русалки, а у вітрі над безкраїм прадавнім Степом чується голос бандури і шепіт – «Найдена! Найдена...».

Віталій Кривоніс


Цей дивний смак книги...

міні-рецензія

Еліна Заржицька. Як козак у морського царя служив. – Харків: Юнісофт, 2016. – 64 с. іл. –(Серія "Читаю сам")

Ось вона нова книга. Яскраві малюнки, гладенькі та приємні на дотик сторінки, новий типографський запах – привіт із мого дитинства. Книга була і залишається моїм най улюбленим подарунком, який я отримую на свята і просто так! Але це не все.

Найголовніше, що книга Еліни Заржицької смачна: читаєш запоєм і радієш кожному рядку.

Давно я не бачила такої гарної книги ні як автор, ні як вчитель із 28-річним стажем роботи. Жалкую, що немає у кожного мого учня такої книги – це ж скарбниця знань про козака, який у морського царя служив, про молодого музику Звенигора, про небайдужого рибалку та сонячного чоловічка.

Еліна Заржицька на сторінках своєї книги не тільки знайомить юних читачів із лексичним значенням незнайомих для них слів, що поширює їхній словниковий запас, а ще прививає їм художній смак! За допомогою красивої закладки з шифром діти із задоволенням відповідатимуть на різні запитання, що дозволить їм краще запам’ятати прочитане.

Книга вчить співчувати, веселитися, буди вірним своєму слову. Тож захопленого і смачного читання вам, дорослі і юні друзі!

Любов Купцова,

дитячий письменник, член МСПУ